"Чемпіонат – для галочки, Ліга Європи – серйозно". Найкраще від Мирона Маркевича

Головний тренер "Дніпра" підсумував підсумки минулого чемпіонату не лише для свого клубу, а й для всієї України в цілому.

Про неочікуваність успіхів у "Дніпрі"

Жуліано пішов, Іван Стрініч поїхав на оглядини до Англії, Руслан Ротань відправився на оглядини в Казань. Не було відомо, піде чи залишиться Євген Коноплянка. Кожен з них був провідним футболістом. Придбання робилися поспіхом. Як правило, коли поспішаєш, особливого ефекту від поповнення не отримуєш. Мабуть, в кваліфікації Ліги чемпіонів "Копенґаґен" проходити мали, але в тому стані, в якому ми тоді перебували, то було нереально.

Але згодом повернувся Ротань, визначився з найближчим майбутнім Коноплянка. Підтягнулися ми також за рахунок тренувального процесу. Завдяки цьому команда довший час лідирувала у внутрішньому чемпіонаті. Про фінал Ліги Європи ми тоді, звичайно, не думали. Ситуація в групі для нас була дуже складною, кожне очко давалося з великими труднощами. Тому можу визнати, що кінцевим результатом я приємно здивований.

Про стосунки з керівництвом

Що конфліктувати, якщо є така ситуація і нікуди від неї не дінешся. Намагався відключитися від усього і зосередитися виключно на досягненні результату. В принципі, чогось ми досягли. Сподіваюся, що тепер ставлення зміниться.

Про співвідношення першості та єврокубків

Такий чемпіонат, яким він був у минулому сезоні, особливо приваблювати не міг. Не хочу робити жодних закидів, адже розумію, що живемо в скрутні часи, але чемпіонат проводився радше для галочки. Ліга Європи – то було серйозно. Де б ми не грали, на трибунах збиралося по 50-60 тисяч глядачів. За таких умов футболістам навіть не треба говорити зайвих слів. Футболісти теж обрали результат в Лізі Європи основним і я бачив то по їхніх очах. У чемпіонаті України вони ще чогось досягти можуть, а ось дійти до фіналу єврокубка вдруге буде складно. Це пам’ять на все життя.

Про власників "Металіста"

До керівництва клубом прийшли люди, які не розуміють, що вони роблять. То не їхнє. Може, вони хороші бізнесмени, які вміють заробляти гроші, але футбол треба любити. Не стільки розбиратися в тонкощах гри, скільки просто любити, довіряти тренерові, говорити чесно з футболістами. Я побачив, що розпочалася дурилівка.

Зараз від "Металіста" залишилася лише назва. Хотів подати у відставку значно раніше, але мене постійно стримували, говорили, мовляв, зачекай, щось зміниться. Визначився, приїхавши після третього збору команди. В лютому 2014-го. Тоді якраз були розстріли на Майдані, сепаратистські зборища були у Харкові. Спрогнозувати, що буде далі, було неможливо. Та ще й у команді накопичилися борги по зарплаті й інших справах. Тоді зрозумів, що це кінець.

Про збірну

Скажу так: час, щоб розповісти всю правду, ще не настав. Подальші події правоту моїх слів підтвердили. Я тоді сказав, що шансів досягти на чемпіонаті Європи-2012 успіху з таким відношенням немає. В підсумку цілком боєздатна команда навіть не вийшла з групи. Переконаний: з групи та збірна могла виходити однозначно.

Про Димінського

Можливо, все так і повинно було бути, може, без цього не було б "Металіста". Пережити треба усе. Зокрема й ту зневагу, з якою до мене він ставився. "Що то за тренер, у ньому ніякої перспективи" – після цих слів хотілося все кинути. Але ні, думаю, треба довести, що зневага мене не зламає. У мене був "Металіст", зараз "Дніпро". З обома давав результат. А у Львові? Не вилетіли – і добре. Я довів своє вміння роботою. А ви за цей час не показали нічого. Основне завдання – залишитися у вищій лізі. Постійно порожній стадіон, у Винниках на матчі аматорського "Руху" більше людей ходить. У такому місті як Львів має бути серйозний футбол, а не те, що там є зараз.

Так чи інакше, душа за "Карпати" мене болить. Тому що я тут виріс і знаю, як тут вміють вболівати. Можу лише уявити, щоб робилося, якби тут була справді серйозна команда. У 70-ті на наших матчах збиралося по 40-50 тисяч народу. Коли назбирувалося 25 000, говорили, що щось ми не в те граємо. Нині на "Україні" зазвичай сидять тисячі дві людей, половина з них потрапляє на стадіон випадково.

Про Україну

Україна для мене – то найголовніше, що може бути. Що робилося у Києві, коли ми грали з «Наполі»? Люди поз’їжджалися з усієї України, потім тисячами з усіх куточків нашої держави їхали, щоб підтримати нас у Варшаві. Ми дійсно стали нацією. Попередніх 23 роки ми спали. Усім було комфортно, думали, що якось пронесе. Не пронесло. Зараз усе по-іншому. Я зі свого боку як можу так якусь частинку в нашу спільну боротьбу вкладаю. Вірю, що ця війна закінчиться якомога швидше. Там гинуть наші найкращі хлопці. Ось що страшно. Про час, коли ця війна закінчиться і більше ніхто не буде до нас пхати свого носа, мрію більше, ніж про будь-які перемоги.